«16 морпіхів і один танк — ми втримали позицію»: історія Хуана, який пройшов бої за Маріуполь і російський полон

Хуан Лейва Гарсія — українець кубинського походження. Він виріс у Маріуполі, а у 2008 році разом із родиною переїхав до Одеси. Батько — кубинець, мати — українка.

Хуан навчався на архітектора, але у 2018 році свідомо пішов служити. У 2021 році він став молодшим сержантом. Повномасштабне вторгнення він зустрів у Маріуполі під час своєї третьої ротації.

На «Азовсталь» потрапив за власною ініціативою. Там він уперше прийняв думку, що може не вижити. Після виходу з заводу був полон. Його утримували у таганрозі — місці, де система побудована на катуваннях, приниженні та зламі людської гідності.

Кілька місяців тому Хуан повернувся додому.

Далі — його слова.

Дитинство в Маріуполі та переїзд до Одеси

Я з дитинства плекав мову, свою землю. Я виріс у Маріуполі, і там у мене не було якогось усвідомлення, що це не Україна. Я знав історію свого краю і любив свій край. Любив його різноманіття, бо він поєднав у собі багато культур.

Потім я переїхав у також різноманітний за культурами край — на Одещину. І в мене знову не було відчуття, що це не Україна.

Сам факт, що ми здатні поєднати в собі таку кількість культур, враховуючи наш одеський регіон, і зберегти змогу ідентифікувати себе як українці — підкреслює, що ми можемо прогресувати як суспільство. Ми можемо приймати зміни, не порушуючи тих стовпів, на яких побудована наша спільнота.

Я думаю, що питання виховання патріотизму в мене проходило природним шляхом, як у будь-якої нормальної, свідомої людини. Не було різкого моменту, коли я зрозумів, що люблю Україну. Я просто любив її з дитинства.

Бої за Маріуполь: 16 морпіхів з одним танком втримали позицію

Я був головним сержантом взводу безпілотних авіаційних комплексів у розвідувальній роті бригади. Вже 26 лютого в напрямку Мелітополя і до нас рухалися російські колони. Через кілька днів росіяни прорвали північний фланг у зоні ООС і пішли на нас з Волноваського напрямку.

На початку квітня був дуже важкий бій. Наші підрозділи почали відходити, і я сказав хлопцям, що нам треба тримати позицію. Ми попросили допомоги. Нам дали танк. Я пам’ятаю, як вибіг на відкриту ділянку до танка, бо не міг викликати його по рації — в нього не було цієї хвилі. Я підбіг, заліз на танк, постукав у башту. Танкіст відкрив люк. У цей момент по нас уже працювали два російські танки, йшов стрілецький бій. Але я мусив передати йому команду, щоб ми могли скоординувати дії. Це було максимально небезпечно і по-дурному. Але це той незрозумілий адреналін, небезпечні моменти, але за якими і сумуєш.

Почався бій. Хлопці почали працювати по будівлі, на яку я вказав. У нас була російська радіостанція, яку взяли в попередньому бою. Ми чули їхні переговори — знали, що в них є поранені. Ми зачистили будівлю, дуже злагоджено відпрацювали. Вони намагалися штурмувати нас двома танками й іншими засобами, але нічого їм не допомогло.

Шістнадцять морпіхів і один танк — і ми втримали позицію.

Переправа на «Азовсталь»: спогади Хуана

На «Азовсталь» ми потрапили фактично за власною ініціативою. О п’ятій ранку ми вже заїхали на територію заводу. Нас зустріли «азовці». Це була відпрацьована операція. Командири все узгодили.

Коли була переправа з морського порту на територію «Азовсталі», ми виходили групою в тил до росіян, щоб відтягнути їхню увагу. Мене тоді сильно контузило, а мого товариша з «Азову» дуже тяжко поранило просто поруч зі мною. Все розвалилося і нам дали команду допомагати решті колони переправитися.

Почалася евакуація — справжній хаос. Як день висадки в Нормандії. Це був важкий ранок. Ми намагалися рятувати хлопців. Когось врятували, когось — ні.

Ми між собою говорили: «Мужики, треба дати собі звіт, що ми тут всі поляжемо».

Ми просто прийняли це і працювали далі.

Вихід із «Азовсталі» та російський полон

Почалися якісь перемовини. Режим припинення вогню ставав частішим. Нам сказали, що ми виходимо в полон і будемо чекати обміну.

Нам пояснили, як поводитися, що говорити на допитах. Сказали, що наші умови будуть перевіряти гуманітарні організації і що обмін може відбутися за три-чотири місяці.

СІЗО у таганрозі: через що проходили українські військовополонені

Мене утримували в СІЗО у таганрозі. Там було жахливе ставлення, жахливі умови, жахливе харчування. Дуже багато наших людей там загинуло від побоїв і знущань. Кожного дня, двічі на день, під час перевірок нас били.

Одного разу мене викликали на допит. Я пам’ятаю, мене били, а потім завели на маленьке подвір’я для прогулянок. Їх мовою це називалося КДС — «комната длітельних свіданій». Там спеціальні кімнати, одна, друга, кабінет і оце подвір’я.

Там були лавки, стіл. На столі лежали всі інструменти, якими користувалися оперативники: так званий «тапік», дерев’яна киянка, ПВХ-труби, металеві прути, електрошокери. Ще там був турнік і бруси, приварені до стіни.

Мене примусили сісти, під коліна просунули металевий лом, закували руки наручниками і підвісили на бруси догори ногами. Я висів головою вниз. Усе перетискало: руки й ноги.

Мене били руками і ногами по всьому тілу, щоб я почав говорити. Я казав, що не знаю, про що говорити. Один з них сказав: «Подумай добре». Потім вони пішли на двадцять хвилин. Коли поверталися, почали знову бити. Коли я відмовився щось казати, вони знову пішли на пів години. Повернулися — знову били.

Коли вони пішли втретє, все вже так перетирало в руках і колінах. Метал врізався в шкіру і м’язи. Я намагався якось виправити ситуацію, голова вже не працювала тверезо. Я почав стрибати на брусах, щоб втекти. Стрибнув — і лом зіскочив з брусів. Я впав: забив легені, ребра. Вони почули галас — зайшли і почали бити мене ногами.

Наступного дня все повторилося. Це був січень. Мене змусили роздягнутися до білизни і знову підвісили. Обливали холодною водою. Десь через годину я зламався все ж таки. У мене почалася істерика.

Коли мене поклали на підлогу, я перестав відчувати холод і біль. Було тільки відчуття, що в душі якийсь перелом.

Я розумів, що підпишу все, що вони просять, але не міг навіть підписувати. Сльози лилися з очей, форма на підпис була мокра. Я вже не міг — кожного дня потрібно було через це проходити. Я вже просто намагався відсторонитися, щоб не викликати до себе цієї надмірної уваги.

Полон не зламав переконань

Я думаю, вони все ж таки зламали мене там тоді. Я як хамелеон пристосував себе якось так — не повністю. Я не відмовився від своїх принципів. Але я думаю, що по шкалі я намагався не перетнути якоїсь відмітки — зробити максимально все, щоб пристосуватися.

Тому я вважаю, що певною мірою зламали. Але вони не перевернули мого уявлення про світ, моїх переконань. Я не перестав любити свою країну, вірити в нашу державу.

Вони намагаються цього досягти, але вони не розуміють, що цього не станеться ні з ким. Бо за нами правда.

x

Обмін і повернення з полону: як в Україні зустрічали морпіхів

Коли нас повернули додому, представники Координаційного штабу дали нам прапори. Я розписався на своєму і попросив побратимів з морської піхоти теж залишити підписи. Для нас це другий день народження. Ніхто з нас не забуде цей день.

x

Мені було приємно бачити обличчя, бо окрім людей, які утримувалися зі мною в камері, я не бачив більше людей. Я був вдячний, що мої молитви почуті. Всю наступну ніч, коли я їхав у шпиталь, я говорив з батьками і з Марією [коханою]. Нарешті зміг їх почути.

Про свободу, мрії і перемогу

Поки триває війна, у нас немає вибору. Ми або «в», або «для». Третього варіанту немає. Тому думати про мирне життя зараз недоречно.

Мрії — поподорожувати, але зараз наша ціль одна — робити все для перемоги. Все.

Свобода для мене зараз значить більше, ніж усе, що було до цього.