джерело: інстаграм @odesafilmstudio
джерело: інстаграм @odesafilmstudio
Коли заходить мова про початок епохи кіно, зазвичай згадують Париж і братів Люм’єр. Проте для українського екрана все починалося на Французькому бульварі, 33 в Одесі. Історія цієї локації схожа на кіносюжет, де були і закриті винаходи, і випадкові шедеври, і періоди, коли студія працювала «інкогніто».
«Море Людей» зібрали декілька епізодів з історії Одеської кіностудії.
Епізод І: Стрічка, випереджений патент та скляний павільйон
Восени 1893 року, за два роки до знаменитого паризького сеансу Люм’єрів, головний механік Одеського університету Йосип Тимченко змайстрував перший у світі стрибковий механізм для кінопроєктора. Він навіть влаштував показ коротких рухомих картинок «Вершник, що скаче» та «Метальник списа». Проте винахід так і не запатентували, і світова слава першовідкривачів дісталася французам.
Справжнє ж кіновиробництво розгорнулося в Одесі трохи пізніше. Спочатку Мирон Гроссман створив тут ательє «Мирограф», а у 1916 році підприємець Дмитро Харитонов збудував на Французькому бульварі великий скляний павільйон. Саме тут режисер Петро Чардинін знімав німі фільми за участю зірки того часу Віри Холодної. До кінця 1918 року Одеса вже мала понад 300 власних стрічок та навіть тематичний журнал «Екран».
Епізод ІІ: Націоналізація, Довженко та випадковий шедевр Ейзенштейна
У травні 1919 року приватну кінотехніку в місті націоналізували й передали армійській кіносекції, яка згодом перетворилася на фабрику ВУФКУ. Нова влада вимагала агітації, тому серед перших релізів опинився навіть медичний фільм «Гонорея». Попри ідеологічний тиск, саме тут починали Лесь Курбас та Олександр Довженко, який зняв в Одесі свої перші п’ять стрічок.
У цей же період народилася й назва Потьомкінських сходів. Режисер Сергій Ейзенштейн приїхав до Одеси знімати комедію про бандита Беню Крика за сценарієм Ісаака Бабеля. Поки тривали підготовки, він вирішив зняти невеликий епізод про повстання матросів для історичної епопеї. У підсумку цей епізод переріс у самостійний фільм «Панцерник „Потьомкін“», а сцену на сходах критики назвали епохальною. Самого ж «Беню Крика» зрештою екранізував інший режисер — Володимир Вільнер.
Епізод ІІІ: Звук як пастка та евакуація в багажі
У 1930-х роках в кіно прийшов звук. Одеська студія швидко підхопила тренд: якщо «Кармелюк» (1931) ще мав лише музичний супровід, то в «Коліївщині» (1933) Івана Кавалерідзе актори вже заговорили. Проте поява чіткого тексту дала радянській цензурі інструмент для тотального контролю за сюжетами.
Перед початком Другої світової війни в Одесі встигли створити 65 ігрових фільмів, але завершувати планові картини 1941 року довелося вже в евакуації — на студіях Ташкента та Алмати. Багато кінематографістів пішли на фронт і загинули, як і директор студії Дмитро Познанський. А ветеран звукоцеху Яків Сегал, попри суворий контроль, усе літо возив у власному евакуаційному багажі єдину вцілілу копію фільму «Беня Крик», врятувавши її для нащадків.
Епізод IV: Робота «під прикриттям» та Золотий вік Збандута
Після звільнення міста у 1944 році кіностудію чекало розчарування: «зверху» їй заборонили випускати фільми під власним брендом. Через ідеальний клімат та унікальний павільйон-басейн Одесу перетворили на технічну базу для знімальних груп із москви та ленінграда. Одеські фахівці імітували у басейні морські бої, підривали макети міст і створювали каракумські бурі, але в титрах готових фільмів зазначалися інші студії.
Власне ім’я повернулося на екран лише у 1955 році разом із картинами «Морський мисливець» та «Білий пудель». А наступного року стрічка «Весна на Зарічній вулиці» Марлена Хуцієва ознаменувала початок відродження студії.
Справжній Золотий вік почався у 1964 році з приходом директора Геннадія Збандута. Він мав рідкісний хист — довіряти абсолютно невідомим випускникам інститутів. Завдяки цьому Одеса стала «кузнею дебютів» для Кіри Муратової, Станіслава Говорухіна, Петра Тодоровського та Георгія Юнгвальд-Хількевича. З фірмовою «бригантинкою» в титрах вийшли головні телехіти: від «Мушкетерів» до «Місця зустрічі змінити не можна».
Епізод V: Економічний експеримент, криза та цифрова епоха
Наприкінці 1980-х студія першою в срср відмовилася від держфінансування й перейшла на самоокупність. У копродукції з поляками тут зняли комерційно успішні комедії «Дежавю» та «Мільйон у шлюбному кошику», а в місті заснували фестиваль «Золотий Дюк», куди приїздив Марчелло Мастроянні. Проте розпад союзу та криза 90-х призвели до відтоку кадрів, занепаду та подальшої приватизації підприємства.
Сучасна історія Одеської кіностудії почала вирівнюватися після 2017 року із приходом нового менеджменту. Студія повернулася до зйомок, випустивши фільми «Червоний», «Фортеця Хаджибей» та драму Віллена Новака «Чому я живий», яка зібрала десятки міжнародних нагород.
Попри особливий режим роботи через повномасштабну війну, тут продовжують створювати документальні фільми, оновлюють Музей кінотехніки, проводять конкурс короткометражок імені Кіри Муратової та запустили у виробництво великий байопік «Режисер» про Олександра Довженка.
Читати також: Все почалося в Одесі: як Довженко знайшов своє кіно