Мартан Дюплантьє — паризький архітектор та урбаніст, який уже понад десять років працює в Україні. Він допомагає відновлювати соціальну інфраструктуру та захищати архітектурну спадщину. «Море Людей» поспілкувалися з Мартаном про те, як змінилася Одеса, чому статус ЮНЕСКО не є «бронежилетом» для міста та яка доля чекає на занедбані пам’ятки.
Що тримає парижанина в країні, де триває війна?
Зараз працюю в Україні. Приїжджаю сюди вже близько десяти, а може й одинадцяти років. Ми працюємо тут через благодійний фонд, який займається архітектурою. Також у нас є власна студія, і я входжу до команди Харківської школи архітектури.
Ми допомагаємо з відновленням, реконструкцією та захистом культурної спадщини України. Ми неприбуткова організація і підтримуємо інші громадські організації та муніципалітети в їхніх зусиллях із відновлення країни.
Це охоплює різні сфери, зокрема освіту. Наприклад, незабаром ми плануємо опублікувати атлас українських шкіл. Також ми працюємо з соціальною інфраструктурою, системою охорони здоров’я, а ще з культурною спадщиною загалом.
Йдеться не лише про окремі історичні будівлі, а про спадщину як цілісний і динамічний елемент відновлення країни.
Ви пам’ятаєте Одесу ще до великої війни. Раніше ви часто порівнювали її з великими європейськими столицями. Що бачите зараз, коли гуляєте центром?
Одеса переживає досить хаотичний розвиток. Якщо порівнювати з раннім періодом, часами Рішельє, тоді все було чітко сплановано: зрозуміла структура міста, контрольовані об’єми забудови, єдина «мова» архітектури. Будівлі взаємодіяли між собою, у центрі міста існував чіткий архітектурний діалог. Саме це і стало підставою для отримання статусу ЮНЕСКО.
Сьогодні ми бачимо інше. Стихійне, часто спекулятивне зростання. Контраст дуже відчутний. До повномасштабного вторгнення я казав, що Україна, і особливо Одеса, — це країна, де забудовники фактично стали «королями».
І зараз наше спільне завдання — знову взяти відповідальність за наші міста, райони та історію, а також за спільне майбутнє. Важливо не пускати це на самоплив і бути більш вимогливими.
Правила це не завжди погано. Саме правила сформували Париж, історичну Одесу, навіть Мангеттен. Якщо ми хочемо зберегти якість міського середовища, потрібно встановлювати спільні правила і дотримуватися їх.
Ті скандали, які ми бачимо останні місяці й роки, не повинні мати місця в майбутньому України та Одеси.
Ми знаходимося біля дачі Ашкеназі. Що на вашу думку відбувається з цією будівлею?
Як і будь-яка покинута будівля, вона з часом руйнується.
Особливо критичний стан даху — це ключовий елемент, який захищає будівлю від негоди: вітру, дощу, вологи тощо. Саме він дозволяє конструкції переживати період занедбаності й не руйнуватися.
Коли я бачу таку будівлю, я розумію, що в цьому випадку, здається, власник не є забудовником. Але попри це, він однаково не доглядає за нею, зокрема, нічого не робить із дахом.
І, знаєте, це типова схема для багатьох забудовників: вони купують історичну будівлю і просто залишають її напризволяще. А потім, через 10-15 років, кажуть:
«Бачите, тут уже нічого не можна зробити, тож доведеться остаточно її знести або суттєво перебудувати».
Тому в цьому випадку, як на мене, найближчим часом, орієнтовно протягом наступних двох років, необхідно щонайменше провести аварійні роботи з покрівлею. Це потрібно, щоб захистити будівлю від води і не втратити цінні елементи як зовні й усередині, так і в самій конструкції.
Чи існують реальні механізми, щоб зупинити цей процес «тихого вбивства» пам’яток?
У вас уже є всі необхідні інструменти. Є міжнародна увага через ЮНЕСКО, є буферна зона під наглядом експертів, є місцеві регуляції, департаменти охорони культурної спадщини. Звісно, їх можна вдосконалювати, можливо частково децентралізувати управління в великих містах, таких як Одеса. Але загалом це не надто складна реформа, її можна впровадити досить швидко.
Найважливіше — це спільна відповідальність і повага до правил та до нашої історії. Це стосується всіх: від забудовника і його підходу до роботи, до суддів, громади та міської влади. Усі мають працювати разом і поділяти спільні цінності. Україна в цьому сенсі ще перебуває на етапі становлення, але у вас є всі ресурси, щоб стати зрілою європейською країною: історія, освіта, фахівці. Потрібно лише це поєднати.
І дуже важливою є роль незалежних медіа — вони можуть створювати суспільний тиск і допомагати зупиняти такі процеси.
Одесити покладали великі надії на статус ЮНЕСКО, але скандальні забудови та руйнування після обстрілів тривають. Чому міжнародні інституції такі безсилі, коли йдеться про реальний захист?
ЮНЕСКО, як і інші структури ООН, є міжнародною дипломатичною інституцією. Вона залишається нейтральною — це спадок після Другої світової війни. Через баланс сил у світі, зокрема роль росії та Китаю, такі організації рідко ухвалюють жорсткі рішення. До того ж ЮНЕСКО перебуває під фінансовим тиском.
Водночас організація досить активно працює в Україні: відкрито офіс у Львові, ведеться робота в Чернігові, Одесі та інших містах. Вони можуть діяти, але не є «поліцією спадщини». Вони не втручаються військовим шляхом і не можуть фізично захищати об’єкти.
Натомість ЮНЕСКО може оцінювати ситуацію і, якщо місто порушує правила, навіть позбавити його свого статусу. Але контроль за дотриманням норм — це відповідальність місцевої влади.
Яким ви бачите майбутнє Одеси?
Одеса має величезний потенціал, але водночас і великий тиск – туристичний та девелоперський. Отже, якщо винести за дужки військову й геополітичну ситуацію, припустімо, що буде припинення вогню і Одеса, звісно, залишиться українською, то головна загроза полягає в тому, що місто може перетворитися на своєрідний «музей».
Тобто, з одного боку, ми матимемо добре захищений історичний центр, заповнений орендним житлом, зокрема Airbnb. Через це мешканці, одесити, поступово зникатимуть із центру, і він стане порожнім, штучним. Водночас уся активність і стрімкий розвиток, зокрема й ринку нерухомості, зміщуватимуться в інші частини міста, передусім у південні райони. Такий розрив, ця своєрідна дихотомія між історичним центром і південними районами, на мою думку, загрожує цілісності міста.
Другий важливий момент — це порт. Війна показала, що розташування порту безпосередньо в центрі міста, по-перше, небезпечне, по-друге, не надто доцільне, і по-третє — воно розриває історичний зв’язок між містом і морем. Як це вже зробили в багатьох європейських містах за останні 20–30 років, у певний момент доведеться винести цю частину порту за межі центру, в інше місце, і відновити зв’язок міста з водою: повернути вихід до моря, знову поєднати історичний центр із узбережжям.
Для мене це принципово важливо. Це великий і складний проєкт, але він має структурне значення. Він відновить історичну єдність між сушею і морем, між культурою і природою, а також між верхньою частиною міста, яку ми бачимо тут, і самим морем.
Читати також: В Одесі під час тривоги почали зносити пам’ятку архітектури на Французькому бульварі: все, що відомо
Цей матеріал став можливим за підтримки програми «Голоси України» / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. «Голоси України» / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.