«Театр має бути живим, правдивим і яскраво театральним»: як Василь Василько будував одеську сцену

Припинив «шароварщину» в Одесі та перетворив театр на складну геометрію світла й руху: цього року 7 квітня виповнюється 133 роки з дня народження Василя Василька.

Хто він

Василь Василько (справжнє прізвище — Миляй) очолював Український театр в Одесі у три різні періоди: у 1920-х, 30-х та 50-х роках. Учень Леся Курбаса, він переніс на одеську сцену досвід київського театру «Березіль», змінивши підхід до постановки вистав: від побутових описів до математично вивірених мізансцен і світлової партитури.

Сьогодні будівля на вулиці Пастера носить його ім’я, проте історія Василька в Одесі — це не лише режисура, а й створення архівів, робота в умовах цензури та виживання театру під час війни.

«Вася-фотограф»: людина з камерою в кулісах

У театральній трупі Миколи Садовського, гімназиста Василя Миляєва (справжнє прізвище режисера) називали «Вася-фотограф». Поки інші актори готувалися до виходу на сцену, він займався тим, що сьогодні назвали б науковим документуванням.

Це була перша в історії українського театру спроба системної фотофіксації вистави. Василько не просто робив знімки на пам’ять — він фіксував мізансцени, жести та декорації як науковий матеріал.

Це захоплення він забрав із собою і в «Молодий театр» Леся Курбаса. Завдяки тому, що Василько не розлучався з камерою, ефемерне мистецтво театру отримало речові докази. Його приватний фотоархів, який він пізніше передав до музею, став головним візуальним джерелом, за яким сьогодні дослідники вивчають естетику українського авангарду 1920-х років. Фактично, ми бачимо театр того часу його очима.

x

В Одесі він впроваджував методику «розумного арлекіна»: актор мав не просто «відчувати» роль, а розуміти свою геометрію на сцені. Це вимагало іншої дисципліни. Замість хаотичного руху він запровадив партитуру — графік, де кожен крок і жест були частиною загального малюнка.

Лише за перші три роки роботи трупа поставила 34 прем’єри: від містичного «Вія» до масштабних «Гайдамаків».

x

Робота з простором: масові сцени

Головною рисою постановок Василька була робота з натовпом. У виставах на кшталт «Гайдамаків» масові сцени перестали бути статичним фоном.

Як це працювало: Режисер розбивав натовп на малі групи, де кожен мав окрему дію, що синхронізувалася з іншими.

Результат: Сцена виглядала як єдиний механізм, де звук кроків або ритм дихання акторів створювали напругу без використання музики.

x

Етнографія без «шароварщини»

Попри модерністські погляди, Василько глибоко досліджував український фольклор. Але він використовував його не як декорацію, а як інструмент. Працюючи над «Землею» за Кобилянською чи творами Шевченка, він шукав автентичні костюми та побутові деталі, щоб очистити їх від пізніших театральних нашарувань. Він повертав класиці її первісну, часто жорстку та лаконічну естетику, яка була зрозумілою міському глядачеві.

Маршрути та повернення

Його кар’єра в Одесі переривалася роботою в Харкові, Донецьку та Чернівцях (де він сформував трупу місцевого театру). Проте він тричі повертався до Одеси на посаду художнього керівника. Кожне повернення означало зміну вектора: від авангардних пошуків 20-х до спроб зберегти професійну школу в умовах ідеологічного тиску пізніших десятиліть.

«Моє серце залишилося тут, у цих стінах. Сьогодні я щасливий бачити, що театр живе. Що сцена звучить. Що глядач — не байдужий.
Пам’ятайте: театр — вічний. Бо вічна людська душа, яка прагне правди, краси і добра».

Читати також: Геній українського театру: чому ім’я Леся Курбаса з’явилося на мапі Одеси