Тінь імперії: як пам’ятник Олександру II став інструментом пропаганди в Одесі

В Одесі 2 вересня 2012 року відкрили відновлений пам’ятник Олександру II. Тоді його урочисто відкривав Олексій Костусєв разом із послом рф Зурабовим як частину «великої програми повернення імперської спадщини». З часом ставлення до пам’ятника змінилося: одесити почали обговорювати, чи доречно залишати цей символ у сучасному міському просторі.

«Памятник восстановлен практически в первозданном виде. Восстановлены все детали лепки, в том числе и навершие в виде шапки Мономаха с двуглавыми орлами. Приведены к первозданному виду мемориальные доски, а у подножья выложен императорский вензель Александра II из живых цветов», — так про нього говорили місцеві телеканали.

 

x

Це не єдиний російський монумент, який встановили в Україні за каденції Януковича. Тодішній мер Одеси наголошував, що цей пам’ятник не поодинокий і «далеко не останній» у черзі на повернення:

«Мы чтим свою историю, восстанавливаем памятники, и это у нас большая программа».

x

Справжню мету цієї політики за півтора роки до вторгнення росії у 2014 у проросійських ЗМІ навіть не приховували:

«Возводятся новые памятники и возвращаются старые. Одесса вновь обретает боевое величие южной столицы империи. Околь скоро есть столица, то империя рано или поздно обязательно приложится». 

Цього не відбулося, проте колона в Одесі залишилася стояти, не викликаючи такого спротиву, як свого часу, приміром, пам’ятник Катерині II. 

ХТО ТАКИЙ ОЛЕКСАНДР II

Олександра II часто називають лібералом і визволителем — за скасування кріпацтва та підтримку болгар у війні з турками. Проте його реформи були не стільки актом доброї волі, скільки спробою врятувати імперію після розгромної поразки в Кримській війні (1853–1856). 

«Кримська війна підштовхнула Російську імперію до змін. Олександр ІІ прямо казав: «Якщо ми не почнемо зміни, то будемо програвати на полі бою, не кажучи про те, що в нас може відбутися всередині країни». Ми ж пам’ятаємо, наступну велику поразку росіян – війну з Японією, яка для Російської імперії завершилася революцією»,

— розповів в інтервʼю для проєкту Радіо Свобода «Історична Свобода» Олексій Мустафін, журналіст та автор книжок про історію.

Військова реформа — єдина зміна, яку Олександр довів до кінця, адже він прагнув уникнути повторення військових принижень у майбутньому.  

Замість 25-річної служби Олександр запровадив загальну військову повинність і скоротив термін перебування в строю до 6 років. Хоча цар і скасував тілесні покарання різками, їх замінили розстрілами перед строєм. 

Судова система також отримала лише «фасадну» справедливість. Поряд із відкритим судом присяжних продовжували діяти закриті військові трибунали, які розправлялися з «невгодними» за жорсткими законами воєнного часу навіть у мирні роки. 

«Голодна воля» та селянські борги

Знамениту селянську реформу Олександра самі сучасники охрестили «голодною волею».  

Маніфест про звільнення фактично перетворив їх на боржників. Селяни отримали особисту свободу, але не землю. Щоб отримати наділи, вони мали виплачувати викупні платежі протягом 49 років. Ціна землі за такими кредитами часто перевищувала ринкову в кілька разів. Як наслідок, кількість селянських повстань після «звільнення» зросла вдвічі.

Валуєвський циркуляр та «рускій мір» на Балканах

Міф про «царя-конституціоналіста» також не витримує перевірки фактами. Так звана «Конституція Лоріс-Мелікова» була лише доповіддю міністра та пропонувала ввести до дорадчої ради при царі кілька представників від багатого дворянства. Жодних законодавчих прав вони не мали, а самодержець не збирався ділитися владою.  

Замість лібералізації Олександр II обрав шлях жорсткого придушення національних рухів:

У 1863 році він підтримав таємний Валуєвський циркуляр, який забороняв українські книги та освіту, аргументуючи це тим, що української мови «не було, немає і бути не може».  

Уже через 13 років, перебуваючи на німецькому курорті, він підписав Емський указ, який остаточно поставив українську культуру поза законом. 

Навіть зовнішня політика Олександра нагадувала сучасні гібридні методи. Під час конфлікту на Балканах він офіційно не вступив у війну, проте відправив до Сербії маси російських «добровольців». Очолював їх генерал Черняєв, який видавав газету під назвою «Русский мир» і відверто писав, що його мета — зробити слов’янські держави російськими провінціями.  

Фінал імперської вертикалі

Цар, якого називали визволителем, закінчив життя від бомби, кинутої його власними підданими у 1881 році. Разом із крахом імперії почали зникати і його символи: у Києві пам’ятник на колишній Царській площі знесли ще понад століття тому. В Одесі ж спроба реанімації цієї «імперської вертикалі» у 2012-му врешті зіткнулася з процесами деколонізації.

У лютому 2026 року Міністерство культури України офіційно виключило Олександрівську колону з Державного реєстру нерухомих пам’яток України, остаточно позбавивши її охоронного статусу. Реакція людей не забарилася: вже в березні 2026 року невідомі пошкодили монумент, а відео з місця події опублікували у телеграм-каналі ГО «Деколонізація України».

Сьогодні цей монумент — уже не символ «величі», а нагадування про складні історичні пласти. Попри виключення з Державного реєстру нерухомих пам’яток України та протести активістів, колона досі стоїть у парку Шевченка. Її майбутнє тепер залежить не від ідеологічних догм минулого, а від рішень громади та місцевої влади у межах деколонізації. Фактично колона перетворилася з недоторканого об’єкта на простір для дискусії: що саме має маркувати сучасну Одесу – імперські вертикалі чи нові міські сенси?