«Я бачив, як мати впізнає сина по татуюванню»: актор Євген Баль — про роботу фіксером і повернення до театру
Євген Баль. Фото: evhenbal/Instagram
Євген Баль. Фото: evhenbal/Instagram
Євген Баль займався фотографією, майстрував, створював скульптури, знімався в кіно, але своїм справжнім покликанням вважає театр.
На початку повномасштабної війни його життя різко змінилося — він почав їздити у прифронтові зони разом з іноземними журналістами і документувати злочини російської армії.
Згодом Євген повернувся на сцену.
Про те, як війна змінила його і що для нього означає театр — в історії «Море Людей».
Далі — слова Євгена.
«Одеса — не театральне місто»
Одеса — не театральне місто. Це місто бізнесу і відпочинку. Дуже часто актори виїжджають звідси, тому що тут важко розвиватися. Є нішеві театри, але це дуже маленький сегмент. Зараз, слава Богу, відкриваються різні театри. Вони є, але цього має бути набагато більше.
Чи є в Одесі запит? Мені здається, я не відчуваю цього. Але його треба створити. Його можна створити — для цього потрібні зусилля, воля і гроші.
Мені здається, якщо б тут був сильний театральний університет, це б притягнуло людей, педагогів. І це б підвищило конкурентність і рівень театру.
«Театр — це те, куди мені хочеться втікати»
Я в житті займався і займаюся багато чим. Зараз це скульптура. Колись це була фотографія. Я навіть трохи малював. Робив перформанси. Але останнім часом я розумію, що актор — це найбільш точне визначення.
Це щось, що завжди було зі мною. Театр ніколи не зраджував мене. Це те, куди мені хочеться втікати і не хочеться звідти виходити.
Мій перехід з дитини до підлітка припав на період «перебудови» — тоді з’явилося дуже багато західного кіно. І в той момент одразу якось так стало зрозуміло, що радянське кіно — це така пропаганда. Я тоді відштовхнув від себе все радянське, кінець 80-х, і почав дивитися західне кіно.
Що підліткам тоді цікаво було? Брюс Лі, Джекі Чан, оці всі бойовики. І звичайно, що це надовго не могло мене втримати, бо це не те, що мені подобається. В певний момент я подумав: Боже, кіно — це просто треш: або пропаганда, або якісь екшн-муві, де все неправда. Через це я не любив кіно, я його майже не дивився.
Я любив музику. У 18 років почав співати в панк-рок групі. А потім мій друг приніс відеокасети з фільмами Кіри Муратової. Ми подивилися декілька фільмів, і я пам’ятаю, що це мене вразило. Я захотів бути якимось чином до цього причетним. І ми з другом вирішили піти в театральну студію. У результаті ми потрапили до Анатолія Івановича Падуки в театральний ліцей. Я миттєво відчув, що я там, де треба, що це моє.
У 2006 році я пішов працювати в одеський ТЮГ. Паралельно я вчився в Харківському університеті мистецтв на «режисурі драмтеатру». У 2011 році переїхав у Київ, працював у театрі «Дах». А в 2016 році повернувся і працював у театральному просторі «Тео». По суті, з 2024 року, коли я поставив «Фауста», я сам по собі.
«Все раптом втратило сенс»
Після вторгнення все змінилося. У мене була запланована прем’єра «Фауста», гастролі, багато планів. І все це раптом втратило будь-яке значення і сенс. Я неочікувано для себе пішов у військкомат. Але мене не взяли. Потім я працював як волонтер.
В певний момент мене запросили як фіксера працювати з журналістами. Ми багато їздили — спілкувалися з мерами, військовими «на нулі», були в лікарнях, у пологових, у моргах.
Я був у чотирьох моргах і бачив, як мати ідентифікує свого сина по татуюванню. Бо він два тижні пролежав під завалами, по обличчю його не можна було впізнати. Це дуже впливає, але в якийсь момент обростаєш такою «шкірою» — стільки злості, ненависті, болю, що ти перестаєш відчувати.
Я це усвідомив через півтора року. У 2023 році я був на Burning Man з проєктом. Там є такий ніби храм, куди люди приносять те, що хочуть відпустити: фотографії, написи. І там були речі типу: «Мамо, чому ти не дочекалася побачити мою доньку», або «Рак, fu*k you»… І я просто ридав. У мене ніби знялася ця шкіра. Я зрозумів, що був у захисному панцирі.
У мене було відчуття: який це привілей — померти своєю смертю.
«Я почав робити з цього мистецтво»
Я був у Миколаєві, Дніпрі, на Донбасі. І почав збирати артефакти — уламки ракет, снарядів. Я жартував, що це «Донбас колекшн».
Я почав робити з цього різні об’єкти. Потім це переросло в серію. У мене було багато виставок і це мене підштовхнуло зняти майстерню, щоб робити скульптури. Це був сильний зсув у моєму житті.
«Мистецтво — це те, що передається»
Мені здається, важливо, щоб люди могли трохи видихнути, відпочити. Мистецтво — це прекрасно. Але не все мистецтво вічне.
Для мене важливо не те, щоб пам’ятали моє ім’я, а щоб хтось побачив і подумав: «О, я теж хочу щось зробити». Бо я сам колись отримав цей поштовх. Якщо це когось надихне — це найкраще.
Я сам надихаюся різними акторами, митцями, художниками, скульпторами. Мені здається, це найцінніший момент. Бо це передається.
Читати також: «Я перестав мріяти»: історія воїна й актора Дениса Гранчака