«Я не знаю хто такі патріоти, насправді, для мене слово патріот та загалом людина, яка називає себе патріотом – це людина, яка сидить вдома, на дивані, і каже що любить свою країну. Ну можливо до цього ще він додає те, що він любить слухати різні українські групи, їсть сало з борщем».
Ці слова належать Максиму Чайці — 21-річному студенту Одеського національного університету імені Мечникова, чия загибель у 2009 році стала однією з найбільш резонансних подій у політичному житті Одеси того часу. Постать Чайки досі залишається предметом дискусій: для одних він став символом українського опору в місті, для інших — провокатором та радикалом.
Через 17 років після загибелі ім’я Максима Чайки знову звучить у місті — вже не лише в спогадах, а й на мапі Одеси. Його історія — це не просто біографія студента, який загинув у вуличному протистоянні. Це історія про місто, яке довго не могло визначитися, ким він для нього є: символом спротиву чи суперечливою фігурою. Ми розбираємося, ким був Максим Чайка і чому ця дискусія досі не завершена.
ХТО ТАКИЙ МАКСИМ ЧАЙКА
Максим Чайка народився 1 березня 1988 року в Одесі. Він навчався на четвертому курсі журналістики, одночасно будучи студентом військового ліцею, де мав невдовзі отримати офіцерське звання. Окрім навчання, Чайка був активним учасником фанатського руху футбольного клубу «Чорноморець». Його батько, ветеран війни в Афганістані, згадував:
«Він дуже любив Україну. Він цим жив. Добре знав історію України, любив Тараса Шевченка, Коцюбинського. Його улюблена шкільна вчителька — це вчителька української мови, яка прищепила йому любов до мови. Навіть удома розмовляв українською, хоча в нас переважала російська. Нацистів він не терпів. Та й я як батько ніколи б цього не дозволив. Я не так його виховував».
У 2007 році Максим став співзасновником громадської організації «Слава і Честь» (СіЧ), яка об’єднала студентів та футбольних вболівальників. Організація декларувала себе як контрсистемний рух, що відстоює інтереси української нації та культури. Однією з перших помітних акцій «СіЧі» стала участь у протестах проти встановлення пам’ятника Катерині II в Одесі.
КОНТЕКСТ ВУЛИЧНОГО ПРОТИСТОЯННЯ
Діяльність Чайки та організації «СіЧ» розгорталася на тлі жорсткої політичної боротьби в Одесі. У 2008 активісти почали співпрацювати з харківською організацією «Патріот України» та брали участь у спільних вишколах. У жовтні того ж року одеські «січовики» були залучені до сутичок із правоохоронцями на вулиці Володимирській у Києві.
З боку опонентів, зокрема представників руху «Антифа» та проросійських сил, Чайку та його соратників звинувачували у прихильності до нацистської ідеології та антисемітизмі. Самі ж «січовики» ці звинувачення відкидали, називаючи себе патріотами. Водночас місцеві ЗМІ, які пов’язували з лідером проросійської партії «Родіна» Ігорем Марковим, активно транслювали матеріали, де діяльність «СіЧі» ототожнювалася з неонацизмом.
Медіаекспертка Світлана Бондар, яка була викладачкою Максима в університеті, згадувала його так:
«Для мене було великою несподіванкою те, у чому його звинувачували після смерті, вилили дуже багато бруду. Звинувачували у якихось речах — у нацистських, націоналістичних. Цього я за ним точно не бачила. Він не тримав язика за зубами. Робив зауваження. За словом у кишеню не ліз».
ПОДІЇ 17 КВІТНЯ ТА РОЗСЛІДУВАННЯ
17 квітня 2009 року в центрі Одеси на Олександрівському проспекті (нині проспект Українських героїв) відбулася сутичка між групою активістів «СіЧі» та представниками руху «Антифа». За офіційними даними, Максим Чайка отримав два проникаючі ножові поранення — у бік та живіт. Помер у лікарні від значної втрати крові через кілька годин. У сутичці також отримав поранення його друг Андрій Дзебан.
Спогади Андрія про момент нападу і останні секунди перед смертю Максима:
«Я одразу отримав удар кулаком у обличчя, потім у потилицю і спину, після чого мене вдарили ножем. Я ще встиг побачити, як Максим із другом відбігають, і кинувся до них. Максим зробив два кроки і впав…»
Перед цим він встиг сказати:
«Вони таки до мене докопалися».
Розслідування вбивства набуло державного масштабу: тодішній президент Віктор Ющенко доручив СБУ та МВС перевірити зв’язки вбивць із іноземними організаціями. Було встановлено особу підозрюваного — Андрія Довганя, який належав до «Антифи» та одразу після інциденту виїхав до росії. СБУ також перевіряла версію щодо причетності Ігоря Маркова до фінансування радикальних угруповань, що могли бути причетні до нападу.
«Максим був лідером, до його думки прислухалися. Найбільше він хотів, щоб Україна займала гідне місце на мапі світу. Він щиро вірив, що українці мають повертатися до своїх витоків і будувати сильну державу без огляду на інших. Він дуже любив життя і по-справжньому хотів щось змінити. Був добрим, завжди допомагав і підтримував — словом чи навіть просто піснею. Людей на його похороні було так багато, що стало зрозуміло: він прожив коротке, але дуже важливе життя»,
— таким лишився Максим в памʼяті знайомої Ольги Зайцевої.
ПАМ’ЯТЬ ТА ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ
Смерть Максима Чайки спричинила хвилю маршів пам’яті по всій Україні. У націоналістичному середовищі він став образом «першого загиблого нового правого», а гасло
«Чайка Максим – не забудем й відомстим!»
стало традиційним для тогочасних акцій.
-
джерело: Думская.net -
джерело: Думская.net -
джерело: Думская.net -
джерело: Думская.net -
джерело: Думская.net
Сьогодні історію Чайки часто розглядають у контексті подальших подій 2014 року в Одесі. Співпраця фанатських угруповань та патріотичних організацій, яка починалася за участі «СіЧі», стала одним із факторів оборони міста через п’ять років після загибелі Максима.
«Максим був одним із перших, хто рішуче протистояв кремлівському міфу про «русскій город». Його життя і діяльність стали прикладом незламного спротиву. У 2008 році він організував в Одесі перший марш до Дня народження Романа Шухевича — Головнокомандувача УПА. Тим самим він поклав початок відкритому патріотичному руху, що став фундаментом для відсічі «вати» 2 травня 2014 року», — зазначають представники руху «Правий сектор».
Постать Чайки і досі залишається частиною цієї тривалої дискусії про те, якими сенсами має бути маркований простір сучасної Одеси.
ТРАНСФОРМАЦІЯ ТОПОНІМІКИ: ЯК ОДЕСА УВІЧНИЛА ПАМ’ЯТЬ МАКСИМА ЧАЙКИ
Спроби увічнити пам’ять Максима Чайки в топоніміці Одеси тривали понад 15 років. Одразу після його загибелі громадськість пропонувала перейменувати на його честь Олександрівський проспект, де сталася трагедія, проте тодішня міська влада цю ініціативу відхилила.
Ситуація змінилася лише в межах процесу деколонізації. У 2024 році в Хаджибейському районі Одеси з’явилася вулиця Максима Чайки.
Раніше вона носила ім’я Олександра Строганова — російського генерал-губернатора та високопосадовця імперської епохи. Як уродженець Санкт-Петербурга та довірена особа Миколи І, Строганов займав ключові посади в міністерстві внутрішніх справ та губернському управлінні, ставши безпосереднім виконавцем політики русифікації в регіоні.
Це фінал довгого протистояння, яке Максим почав ще підлітком. Імперські генерали й царі, чиї монументи один за одним зникають із площ, програли студенту, який хотів жити у своєму місті без диктату чужих наративів.
«Я націоналіст і є люди такі ж, як і я. Вони є навіть в Одесі. У нас таке місто, що якщо ти націоналіст, то тебе сприймають усі в штики. Я часто чую на свою адресу – ви фашисти, нацисти. Ні, ми націоналісти», – Максим Чайка.
Читати також: Тінь імперії: як пам’ятник Олександру II став інструментом пропаганди в Одесі