«Я складав у мішок тіло свого друга дитинства»: історія Івана «Вишитого» — про війну, втрати і вибір
Іван «Вишитий». Фото: Море Людей
Іван «Вишитий». Фото: Море Людей
Він ще до Майдану виходив на марші за українську Одесу. А коли почалася повномасштабна війна — просто пішов воювати.
Сьогодні Іван «Вишитий» — командир підрозділу спеціального призначення ВМС. У цій історії — про втрати, які не минають, і відповідальність, від якої не можна відмовитися.
Далі — слова Івана.
«Я ще у 2011 році казав, що буде війна»
У мене дуже патріотична сім’я. Я пам’ятаю, що ще у 2011 році у військовому ліцеї я всім казав, що буде війна з росією, що буде революція і треба готуватися.
Я був учасником проукраїнських організацій. Ми влаштовували культурні вечори, тусовки, робили марші. Була боротьба за українську ідентичність, особливо в умовах Одеського регіону. Ситуація була досить складна на той час.
До 2014 року Україна була поліцейською державою, захищати українські інтереси було складно. Нас постійно розганяли. Сутички були постійно, ще до Майдану.
Один з найпереломніших мітингів був, коли Фаріон приїжджала, задовго до Майдану. І от там була одна з найсильніших, найважливіших потасовок в Одесі, яка досить серйозно відзначила позицію українських активістів — що ми не дозволимо тут будь-якому проросійському свавіллю.
Сутички були постійно до Майдану. Я думаю, що це найважливіша історія Одеси. Від Максима Чайки до інших учасників одеського руху. І в якийсь момент стало зрозуміло, що можна захищати себе і впливати на ситуацію.
2 травня: «Це був переломний момент»
Це був переломний момент, коли велика кількість одеситів вирішила, що вони готові ризикувати, щоб тут не було російської навали, «російської весни», будь-чого, що пов’язано з цим режимом.
Тут не питання в росії чи не в росії. Питання в тому, що те, що там відбувається — беззаконня, яке нам намагалися нав’язати. Люди були проти цього.
Ненависть — це безкультур’я. Коли у тебе є культура, ти намагаєшся зрозуміти іншого. Але коли цього немає — доводиться діяти жорстко. Бо будуть вилазити на голову. Вони [росіяни] намагалися, але у них не вийшло.
Так, втрати. Так, важко. Тобто це просто бойові дії, які почалися задовго до війни.
«Я просто пішов»
Президент сказав: всі до зброї. Я такий — слухаюся [сміється]. Я був непризивного віку, всі говорили: «тільки контракт», «п’ятирічку», але всі ж думали, що війна закінчиться за два тижні.
Потім ми зібралися, сформувався 126 підрозділ ТрО, багато одеситів. Класна команда, багато сильних людей. Якби у нас тоді були ті знання, що є зараз, ми б працювали значно ефективніше. Бо страх, незнання — це все дуже впливає.
Тому армія має бути професійною, щоб люди розуміли, що вони роблять. Тоді і рішення правильні приймаються. Професіонали не ризикують, вони жертвують. Бо розуміють, що буде далі, що зараз відбувається, і можуть проаналізувати ситуацію. І тоді просто ухвалюють рішення.
«Я втрачаю їх усіх»
Це найважче — друзі, побратими, просто солдати, відповідальність за яких ти несеш. Бо хтось втрачає друга, брата. Хтось — чоловіка, сина. А я втрачаю їх усіх.
І можна бути цинічним, але в мене не виходить. Рішення треба ухвалювати, бо війна не зупиняється, але переживати це все дуже важко.
Ти постійно думаєш про це, згадуєш, сумуєш: за цими людьми, за дружбою… Я іноді думаю, якими би крутими батьками вони були…
Це не проходить, ніколи. Це неможливо вилікувати. Можна тільки навчитися з цим жити.
«Кринки — це було випробування»
Я починав від оборони Миколаївщини, звільнення Херсонщини, працював на різних напрямках. Застав вибух на Каховській дамбі, операції на Лівому березі Дніпра, в акваторії Чорного моря. Багато цікавого досвіду.
Такі операції як Кринки, як штурм Козачих Лагерів — це дуже серйозний досвід. І дуже великі втрати.
Кинки — це операція, де мені знадобилися всі мої знання і навички: від медицини і топографії до тактики і роботи з технікою. Я думаю, що Україна здобула важкий досвід. Саме Кинки стали розвитком безпілотної авіації
У мене було одне поранення на Кринках — кульове в шию. Кулю дістали в той же день. І вже наступного дня ми знову робили штурм.
Я не хотів виходити без своєї групи. Ми втратили тільки одну людину. Взагалі ми втрачаємо дуже гідних людей. Але це життя і це смерть — від неї не сховаєшся.
«Я не маю права зламатися»
Мені постійно повертають віру у життя, жагу. Мої друзі, люди, з якими я мав честь служити — я не маю жодного права поступитися. Я маю вартувати їх жертву, їх переконання і справи.
Я складав у мішок тіло свого друга дитинства. І що я маю сказати його жінці і доньці? Що я втомився?
Ворог не питає, який у мене настрій, скільки у мене людей. Ворогу все одно. І солдатам моїм все одно, який у мене настрій, зламався я чи ні — моя робота їх забезпечувати.
Наше завдання як командирів — витратити якомога менше ресурсу, здобувши якомога більше перемоги. У мене немає мети знищити росіян. Моя мета — українська державність і врятувати якомога більше людей. Якщо для цього треба знищити ворога — давайте робити це якомога краще.
«Я хочу жити»
Я вважаю, що я щаслива людина, яка потрапила у важкі обставини. І якщо щось станеться — я все одно буду щасливою людиною. Бо в мене є заради чого це робити.
Читати також: Його евакуювали з «Азовсталі», але гелікоптер збили: історія бійця «Азову» Дмитра Лабінського