Фото: Море Людей
Фото: Море Людей
Дмитро Лабінський — військовослужбовець 12-ї бригади спецпризначення «Азов», старший кулеметник із позивним «Одесит». Він пережив бої за Маріуполь, поранення, падіння гелікоптера під час евакуації з «Азовсталі» та 14 місяців російського полону.
Після звільнення воїн повернувся у стрій.
Далі — слова Дмитра (перекладено українською).
Оборона Маріуполя: перший бій і поранення
Мій перший бій стався дуже спонтанно, бо завдання було діяти на прикриття відходу груп. Поки ми розосереджувалися і займали район, де виходили групи, ми буквально за 10 м із побратимом на одній вулиці зіткнулися з піхотою противника. Якби я зробив помилку, міг постраждати мій побратим, який був поруч зі мною. Для мене це був би сильніший удар, ніж постраждати самому.
Те, що відбувалося в Маріуполі — сказати, що це пекло, це ще м’яко сказати.
Поранення я отримав теж під час бою, але вже з більш підготовленим противником. Завдання було вибити противника, зайняти позицію і за командою почати його витісняти. Противник нас випередив, хотів вибити нас, але в нього не вийшло. І під час стрілецького бою я отримав поранення.
Це був березень. Один госпіталь ще працював, але недовго — вже за день-два його почали обстрілювати. Нас почали вивозити на «Азовсталь», на «Железяку».
Евакуація з «Азовсталі»: падіння гелікоптера і полон
Ніч і день евакуювали з «Азовсталі», але не всі змогли повернутися. Зайшов побратим, сказав збирати речі, завантажуватися і переїжджати.
Нас завантажували в машини вночі — мінімум світла, мінімум шуму. Довезли до причалу, звідти катером — у порт. Там до шостої ранку ми чекали прильоту гелікоптерів.
Я більше чекав не сам момент евакуації, а те, що прилетять хлопці, медикаменти, боєкомплекти, і тим, хто залишився на «Азовсталі», допоможуть.
Коли прилетіли гелікоптери, нас посадили в автобуси, довезли до місця посадки і почалася евакуація. Під час зльоту я втратив свідомість. Прокинувся вже серед уламків.
Почув, як поруч інший виживший каже, що нас збили. Почав приходити до тями, сказав, що болить спина і нога. Він допоміг мені встати, я тримався за нього. Ми намагалися відійти від місця падіння. Але далеко не пішли — поле було сире, зоране, і нас швидко знайшли по слідах.
Так я потрапив у полон.
Оленівка, СІЗО у таганрозі: спогади «Одесита»
Перший допит був одразу після захоплення. Не скажу, що це була наджорстка «прийомка», але це дуже важкий момент, коли тебе можуть убити, а ти беззбройний і нічого не можеш зробити.
Після цього мене доставили в населений пункт, не знаю який. Там був допит, а потім мене відправили в Донецьк у лікарню. У мене була травма хребта, тому я довго там лежав. На початку вересня мене перевели в Оленівку, вже після «барак-200». В Оленівці я пробув трохи менше місяця, а потім мене відправили в таганрог. З кінця вересня до 6 травня 2023 року я перебував у таганрозі.
Зв’язку з рідними не було взагалі. Вони дізналися, що я в полоні, випадково — після відео допиту, який десь з’явився у мережі. Батько взагалі випадково це знайшов, і я вже потім дізнався, що він у той момент теж був на позиціях.
У полоні було дуже важко. Умови — як у звичайному СІЗО: залізні нари, матрац, подушка. Під кінець почали давати книги. Їжі давали, щоб ти прожив день, і все.
Не можна було сидіти або лежати, потрібно було постійно бути на виду. Якщо відкривалося «вічко» і тебе не видно — починали кричати, і могли змусити стояти пів дня або весь день. Ще змушували співати пісні проросійські.
Я навіть отримував за татуювання — за Анубіса. Хоча це просто незавершене тату в стилі єгипетської міфології.
Нас вважали людьми, яких потрібно знищити.
Пропаганда і допити в полоні
Був один «журналіст», одесит, який виїхав туди і пропагує російську владу. Він питав про ЗНО, про 2014 рік, про 2 травня. Це їх улюблене питання навіть на допитах — що ти робив 2 травня. Я відповідав, що мені було 14 років і я вчився в школі.
Інформаційні вкиди робили різні — що взяли Одесу, Миколаїв, Київ оточили. І ти починаєш переживати за рідних, бо вони мають на тебе все — адресу, дані.
Дмитро Лабінський: обмін і повернення
Тримала думка, що рано чи пізно це закінчиться.
Посеред ночі відкрили камеру — сказали збирати речі. Я думав, що нас просто переведуть в іншу тюрму. Нас спустили вниз, виводили по одному, посадили в машину, потім посадили в літак.
Ми не знали, куди летимо. Коли привезли і сказали зняти пов’язки, зайшли люди і сказали: «Слава Україні, вітаємо вас вдома». Тоді стало дуже легко на душі, аж до сліз. Я відчув, що я вдома. Навіть повітря інше — м’якше, легше.
Я подзвонив хрещеній, бо тільки її номер був у гугл-акаунті. Потім уже зв’язався з батьками, сказав, що живий і скоро буду в Києві. Загалом я провів у полоні 14 місяців.
Після полону: життя і повернення у стрій
Я став більш агресивний, більш загартований — і морально, і психологічно. Дуже змінився погляд на життя і цінності. Раніше — гулянки, друзі, машини. Не планував сім’ю до 27 років. Зараз — уже хочу.
Що буде після війни — не думаю, бо не знаю, чи побачу її кінець. Я пролікувався — і повернувся у стрій. Я не бачу сенсу йти в цивільне життя, коли в країні війна.
Читати також: «16 морпіхів і один танк — ми втримали позицію»: історія Хуана, який пройшов бої за Маріуполь і російський полон